Практична фонетика німецької мови

Фонетика (від грец. phōnētikós – звуковий, голосовий) – розділ мовознавства, який вивчає звуковий бік мови. Звукова будова мови включає в себе звуки, склади, фонетичні слова, фрази, інтонаційні засоби певної мови – наголос, паузи, мелодику.

На відміну від інших мовознавчих дисциплін фонетика досліджує не тільки мовну функцію, але також матеріальний бік свого об’єкту: роботу мовленнєвого апарату, акустичну характеристику звукових явищ та їхнє сприйняття носіями мови. Сучасна фонетика розрізняє чотири аспекти звуку: функціональний (або лінгвістичний), артикуляторний, акустичний і перцептивний. Фонетика пов’язана з такими нелінгвістичними дисциплінами, як анатомія і фізіологія утворення та сприйняття мовлення, з одного боку, і акустика мовлення – з іншого. Як і мовознавство в цілому, фонетика пов’язана з психологією, оскільки мовленнєва діяльність є частиною психічної діяльності людини.

Фонетика розглядає звукові явища як елементи мовної системи, які служать для втілення слів і речень у матеріальну звукову форму, без чого спілкування неможливе. Адже навіть окремий звук мовлення виділяється із звукового ланцюга тільки як представник фонеми, тобто завдяки його зв’язкам зі смисловими одиницями мови.

Зазвичай виділяють з а г а л ь н у фонетику і о к р е м у фонетику. Загальна фонетика вивчає загальні умови звукоутворення, виходячи з можливостей мовленнєвого апарату людини, а також аналізує акустичні особливості звукових одиниць, їхні спектральні характеристики, наприклад, наявність або відсутність основного тону голосу (нульові форманти) під час вимови різних типів приголосних, різні позиції формант під час вимови голосних. Будуються універсальні класифікації звуків мовлення (голосних і приголосних), які засновані частково на артикуляційних, частково на акустичних ознаках, а також класифікації за диференційними ознаками. Загальна фонетика вивчає також закономірності сполучення звуків, вплив особливостей одного звуку на інший, природу складу, закони з’єднання звуків у склади, фактори, які обумовлюють розподіл на склади, фонетичну організацію слова, зокрема наголос і сингармонізм. Вона вивчає засоби, які використовуються для інтонації: висоту основного тону голосу, силу (інтенсивність), тривалість окремих частин речення, швидкість їхньої вимови (темп), паузи і тембр.

В окремій фонетиці всі вказані проблеми розглядаються стосовно конкретної мови. Окрема фонетика може бути описовою (синхронною) або історичною, діахронічною, що вивчає еволюцію звукового складу певної мови або групи мов.

У фонетиці широко використовуються експериментальні методи; оскільки при цьому використовуються особливі прилади, ці методи також називаються інструментальними.

Фонетика має прикладне значення в різних галузях: для раціоналізації письма (графіки та орфографії); навчання правильній вимові, особливо нерідною мовою; для діагностики виправлення недоліків мовлення (логопедія та сурдопедагогіка). Фонетичні напрацювання використовуються для перевірки засобів зв’язку і для підвищення їхньої ефективності, а також для автоматичного розпізнавання мовлення.

Вивчення звукової будови мови може проводитися в різних напрямках.

А к у с т и ч н а фонетика досліджує фізико-акустичні особливості звуків мови: висоту звуку, силу звуку, тривалість звучання.

В и с о т а звуку залежить від частоти коливань голосових зв’язок – чим частіше коливання голосових зв’язок, тим сильніший звук.

С и л а звуку залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок – чим більший розмах коливань, тим сильніший звук.

Т р и в а л і с т ь звучання визначається тривалістю коливань голосових зв’язок.

Звуки мовлення виникають внаслідок певної роботи мовленнєвого апарату. Дослідженням органів мовлення та їх функціональною діяльністю, тобто фізіологічним боком звуків мовлення займається ф і з і о л о г і ч н а фонетика.

Аспект фонетики, який досліджує функціональну значущість звуків мови з точки зору їх смислорозрізнюючої ролі та значення в плані комунікації, називається ф о н о л о г і є ю.

Всі три аспекти фонетики органічно пов’язані між собою.

Значення науки фонетики визначається тим значенням, яке має в мові його звуковий бік. Мова – засіб спілкування між людьми, а звуковий бік мови – це форма його існування.

Лексика і граматика утворюють з фонетикою нерозривну єдність.

Опанувати іноземну мову – означає опанувати не тільки лексику і граматику певної мови, але й правильну вимову. Це сприяє розумінню усного іноземного мовлення і робить доступним для чужого розуміння власне мовлення.

Фонологія (від грец. phōnē – звук і lógos – слово, вчення) – розділ мовознавства, який вивчає структурні та функціональні закономірності звукового ряду. Саме цим фонологія як семіотична дисципліна відрізняється від фонетики, яка вивчає мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті; внутрішній зв’язок (неавтономність) цих дисциплін відображається у назві фонології функціональною фонетикою (А. Мартіне).

В цілому слід відзначити, що фонологія вивчає розбіжності й тотожності звукових елементів мови, значущі в плані виконання ними трьох функцій – дистинктивної, делімітативної та кульмінативної. Найважливіша з них – дистинктивна функція зв’язана з фонетичним розпізнанням і семасіологічним ототожненням (відмінністю) значущих одиниць мови – слів, морфем. Відповідно до цього дистинктивна функція може розділятися на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозпізнавальну) функції; у сфері перцептивної функції звукові елементи пов’язані відношенням контрасту, у сфері сигніфікативної функції – відношенням опозиції. Делімітативна (розмежувальна) функція пов’язана з сигналізацією меж слів і морфем; звукові елементи можуть використовуватися як межові сигнали – позитивні (сигнал наявності межі, або стику) й негативні (сигнал відсутності межі). Це стає можливим завдяки різним обмежуванням на тих чи інших звукових елементів зустрічатися у мовленнєвих послідовностях. Наприклад, початок слова відмічений фіксованим наголосом у чеській мові й кнаклаутом у німецькій мові; наприкінці слова неможливий будь-який шумний приголосний (крім s) у давньогрецькій мові та довгий голосний у мові ганда, отже, шумні приголосні у давньогрецькій мові й довгі голосні у ганда служать негативними межовими сигналами, які вказують на відсутність кінця слова. Кульмінативна функція полягає в забезпечуванні цілісності та видільності слова; це досягається завдяки наголосу або сингармонізму.

Звукові одиниці, які вивчаються у фонології, знаходяться у відповідності до рівнів аналізу. У фонології розрізняють два рівні – сегментний та супрасегментний (просодичний). Сегментний рівень включає одиниці, які виділяються на підставі так званого подвійного лінгвістичного членування (сегментації): з опорою на план змісту (речення – синтагма (словосполучення) – словоформа – морфа – фонема) та з опорою на план висловлення (фраза – фонетичне слово (мовленнєвий такт) – склад – звук). До складу супрасегментного рівня зазвичай відносять просодію складу, слова, фрази.

Основна фонологічна одиниця сегментного рівня – фонема, яка утворює мінімальний і межовий лінійний елемент мови; підрозділ фонології, який займається теорією та описом фонем, іноді називають фонемікою.