Робота з драматичними творами, на думку В. Г. Маранцмана, є чи не найактивнішим способом спілкування з мистецтвом слова. Це зумовлено тим, що, як писав М. В. Гоголь, „п’єса живе тільки на сцені”, а відтак читач змушений постійно за допомогою своєї уяви домальовувати, „добудовувати” текст драматургічного твору тими картинами, які в театральній постановці глядач має змогу спостерігати в інтерпретації акторського колективу.
Специфічність драми виявляється також і в тому, що позиція автора, навіть порівняно з епічним твором, є ще менш очевидною і більш прихованою за репліками персонажів. А парадоксом у даній ситуації є те, що дуже часто драматургічні твори трактуються так однозначно, ніби якась інструкція, яка вже за самим своїм визначенням не може передбачати двозначного чи, тим більш, багатозначного тлумачення. Внаслідок цього, і з’являються анахронізми типу трактування образу як єдино можливого варіанту розуміння даного образу.
Саме ці два аспекти спричинюють утруднення, які постають перед учителем під час вивчення драматургічних творів. Тобто, з одного боку, аби уявно репрезентувати репліки персонажів, потрібно бути до цього підготовленими та зацікавленим у читанні та аналізі п’єси. А з другого боку, обов’язковою умовою розгляду драматургічних творів є вміння бачити такий твір в усій складності його можливих інтерпретацій, що у шкільному віці є досить складним. Тому другим парадоксом у цьому контексті є те, що аналізувати драматургічний твір за допомогою інсценізації, принаймні, на початковому етапі, вважаємо не зовсім доцільним.
Прийоми, які необхідно використовувати на вступному етапі, повинні дозволити позбутися „зачарованості” текстом і дати змогу подивитися на текст ззовні, але не у якості глядача, а у якості, власне, читача. З цією метою найкращим прийомом буде використання проблемних питань. Даний прийом є тим більш дієвим ще й тому, що за допомогою таких питань можна досягти виявлення драматичного конфлікту, який, за визначенням „Словника літературознавчих термінів”, „є головною силою, що спричинює розвиток драматичної дії, і засобом розкриття характерів”.
Досить ефективним є також вступний коментар, у якому йшлося б про історію написання п’єси (якщо вона цього заслуговує), про сценічну історію твору, про біографічні відомості з життя акторів і самого автора, відомості, які свідчили б про певні незвичні факти і обов’язково сприяли б зацікавленню даним драматургічним твором.
Деякі автори радять попередньо (якщо є така можливість) переглянути спектакль чи екранізацію твору, що повинен бути проаналізованим. Але, на нашу думку, робити цього не варто, оскільки, по-перше, учням буде важко позбутися впливу режисерсько-акторської інтерпретації, а по-друге, подальший аналіз може звестися до аналізу вистави чи акторської гри, а не тексту твору. Інша справа, коли йдеться про перегляд вистави після аналізу з метою порівняння того, як зрозуміли зміст твору учні і як цей зміст розуміють професіонали сцени, – безперечно, у такому форматі відвідини театру мають сенс і можуть бути ефективно використані у роботі учителя.
На попередніх заняттях уже зазначалася певна анахроністичність аналізу „услід за автором” навіть під час вивчення епічних творів, тому не витримують критики положення традиційної методики, відповідно до яких цим шляхом можна рухатися і під час вивчення драматургічного твору. Цю тезу легко заперечити навіть не виходячи за межі класичної
літератури, оскільки якщо трагедію чи драму (як жанр) ще можна аналізувати у такий спосіб, то для комедії – це рух у напрямку до профанації даного жанру зокрема і викладання літератури взагалі. З тим більшою очевидністю недоречність вказаного шляху виявляється тоді, коли нам пропонуються модерністські драматургічні твори. Так, якщо
до аналізу п’єси Семюеля Беккета „Чекаючи на Годо” застосувати такий метод, то це буде лише найкращим способом досягнення мети, кардинально протилежної від бажаної.
Безумовно, не можна, аналізуючи драматургічний твір, ігнорувати колізії розвитку дії у п’єсі, як не можна забувати і про дійових осіб, про їх місце та роль у творі, про ті сенси, які через їхні характери намагається висловити автор. Але усі ці аспекти, попри їхню важливість, не є первинними, і під час аналізу твору розгляд даних компонентів має служити виявленню змісту тієї проблеми, яку покладено в основу твору і яка реалізується через драматичний конфлікт. Можна про це сказати й інакше: для ефективного аналізу драматургічного твору необхідно якнайменше драматургії і
якнайбільше драматизму.
