Складність визначення методів навчання літератури спричинена двоїстим характером предмета «література» в школі: це словесний вид мистецтва і водночас літературознавство як наука про нього. Метод навчання на уроці літератури — тільки поштовх для внутрішньої, емоційної, інтелектуальної, естетичної діяльності учня, яка за своєю сутністю є глибоко особистісною, індивідуальною, екзистенційною.
Учитель повинен знати широке коло методів і створити власну систему їх застосування. На уроці можна користуватися різними методами або прийомами. Добирати їх слід, ураховуючи виучуваний літературний матеріал, мету уроку, вік школярів, особливості класного колективу і власні можливості, нахили, таланти.
Позначити оптимальний для конкретної ситуації спосіб викладання допоможе знання класифікацій методів та їх особливостей. Методи навчання типологізують на загальнодидактичному рівні і в методиках окремих дисциплін.
Загальнодидактичні методи навчання
У загальній дидактиці український педагог Григорій Ващенко запропонував типологізувати методи навчання за активністю учнів у навчальному процесі. На цій основі він виокремив пасивні, напівактивні й активні методи.
Пасивні методи. Їх ще називають методами готових знань, оскільки за їх використання учні одержують навчальну інформацію в готовому вигляді. Завдання школяра — збагнути художній твір, літературознавчі відомості та запам’ятати основний їхній зміст. До пасивних методів належать:
1. Лекція. Це один із найпоширеніших методів викладання. Г. Ващенко визначив такі вимоги до лекції: належний науковий рівень; струнка структура (вступ, план, виклад теми, висновки); жива й цікава форма викладу (використання ілюстрацій, наведення цікавих епізодів із життя видатних осіб, застосування порівнянь, метафор тощо; однак учитель має уникати надмірного послуговування цими прийомами на уроці); нормативність мови і стилістична виразність лектора, доступність його мовлення для розуміння учнів; повільний темп промови, добре поставлений голос, природність і відповідність інтонації, міміки, жестів лектора змісту лекції.
Літературні лекції у школі мають переважно вступний, оглядовий та підсумковий характер, а також містять теоретико-літературний матеріал.
2. Розповідь учителя. Вона лаконічніша від лекції, простіша за науковим змістом та термінологією, більш екзистенційна: педагог виражає в ній своє бачення ситуації, явища, передає своє враження про нього, переповідає те, що йому видається найцікавішим.
3. Художнє і творче оповідання. Його змістом є переказ уже готового твору, однак це потребує творчості самого оповідача. Саме вона має переважати на уроках літератури в основній школі. Біографію письменника краще подати як оповідь, виразивши власне сприйняття особистості; включити до неї художнє оповідання — переказ фрагмента автобіографічного чи біографічного художнього твору; виявити власну творчість і майстерно «розгорнути» епізод із життя автора. Як серію розповідей, художніх і творчих оповідань можна побудувати перевірку домашнього завдання, що стосується біографії письменника або його твору.
4. Метод книжних завдань. Успіх реалізації цього методу пов’язаний із якістю підручника, яким користуються школярі. Прийомами методу книжкових завдань є читання статті в підручнику чи додатковому джерелі, конспектування, складання тез, плану, виписок, пошук відповіді на поставлене питання.
5. Методи наочного навчання. Вони передбачають виконання мистецьких творів, що мають літературну основу, їх представлення (ілюстрування, демонстрування, використання музики). Це твори живопису, театру та кіно, музики.
Напівактивні методи навчання. Провідну роль у них відіграють джерела готових знань — учитель або книга. Водночас учень послідовно під керівництвом педагога йде до наукової думки, самостійно ілюструє її, уточнює, деталізує одержані знання на основі конкретного художнього тексту. Серед напівактивних методів навчання виокремлюють:
1. Евристичний метод. Евристичною може бути і бесіда, і лекція. Вибудувати їх слід за принципом індукції: від окремого до загального. Завдання вчителя — пройти спільно з учнями шлях наукового відкриття. За використання евристичного методу педагог, наприклад, не подає готових версій авторства «Слова про Ігорів похід», а йде до них, переповідаючи етапи наукового пошуку кількох дослідників.
2. Активно-ілюстративний метод. Сутність його полягає в активності засвоєння знань через ілюстрування теоретичних положень. Його широко використовують на уроках зарубіжної літератури. Характеризуючи образ літературного героя, учні ілюструють твердження, цитуючи або переказуючи близько до тексту певні епізоди з твору. Креслення схем теоретико-літературного змісту, добирання прикладів до теоретико-літературних понять — це теж активна ілюстрація. Своєрідною образною ілюстрацією можуть бути малюнок до художнього твору, виконання пісні, написаної на слова поета, розігрування сцени із п’єси тощо.
3. Лабораторно-ілюстративний метод. Особливістю його є те, що одержані в авторитарній формі (лекція вчителя або робота з книжкою) знання учень має закріпити і деталізувати під час практичної роботи. Однак ні у виборі теми, ні в її розробленні школяр не є самостійним. У вивченні літератури цей метод передбачає роботу з художнім текстом за виробленим планом, системою поставлених учителем завдань (наприклад, знайти і пояснити у вірші тропи, визначити розмір, яким вірш написаний).
Активні методи навчання. Роль учителя за їх застосування полягає переважно в загальному керівництві роботою учня та допомозі йому, якщо він самостійно не може впоратися із завданням. До активних методів навчання зараховують:
1. Шкільні екскурсії. Походи до театру, музею, поїздки літературними місцями, пов’язаними із життям письменника чи світом його художнього твору, є активними не стільки в науково-дослідному сенсі, скільки в мотиваційному: вони спонукають учня до зацікавленого нетрадиційного здобуття знань, а також до їх індивідуального засвоєння крізь призму власного світогляду, настрою, естетичного смаку.
2. Лабораторно-дослідницький метод. За його використання учитель називає старшокласникові тільки об’єкт дослідження, а предмет і конкретні мету та проблему учень визначає самотужки. У літературі таким об’єктом є певний художній текст (епос та драма) або поетична збірка чи цикл (лірика). Старшокласник здатен обрати предмет самостійного пошуку: структурну частину великого тексту або вірш, мотив у збірці тощо. Одному учневі ближче естетичне прочитання пейзажів, другому — психологічне пояснення поведінки героя, третьому — духовне тлумачення біблійного мотиву.
3. Рефератно-семінарський метод. Він передбачає колективне опрацювання теми після індивідуального дослідження її аспектів окремими учнями, які пишуть реферати, використовуючи систему джерел (художній і наукові тексти). За допомогою рефератно-семінарського методу доцільно вивчати індивідуальний стиль письменника, заслуховуючи та обговорюючи на уроці реферати про улюблені жанри митця, його композиційну майстерність, засоби характеротворення, метафорику тощо.
4. Дослідницька робота з книгою. Бібліографічний аспект самостійної діяльності школяра у вивченні літератури важливий. Учень має бути активним читачем шкільної і місцевої бібліотек, користуватися інформаційними технологіями в пошуку потрібного художнього чи літературно-критичного матеріалу, зіставляти, порівнювати, узагальнювати відомості, почерпнуті з різних книжок.
Обов’язковими умовами застосування активних методів є наявність попередніх знань передовсім із теорії літератури; зацікавленість учня самостійною роботою (він сам обирає проблему й працює над її розв’язанням); природні нахили і здібності до гуманітарного, літературознавчого дослідження.
Специфічні методи навчання літератури
Крім загальнодидактичних, у сучасній науці вироблено низку класифікацій методів, спрямованих саме на вивчення літератури. Їх специфіка полягає в мистецькій та екзистенційній спрямованості. Застосування кожного методу має сприяти пізнанню ірреального художнього світу і самотворенню особистості юного читача.
Методи навчання літератури класифікують за джерелом знань і за характером та рівнем пізнавальної діяльності учнів.
Класифікація методів за джерелом знань учнів (Т. і Ф. Бугайки, Є. Пасічник). На цій основі виокремлюють такі методи, як лекція, бесіда, гра, самостійна робота, читання.
Лекція. Її найчастіше застосовують у старшій школі, що пов’язано з великим обсягом інформації, яку учні мають засвоїти протягом незначної кількості уроків. Лекція — усний виклад чималого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу.
Особливістю літературної лекції є поєднання інтелектуалізму з емоційністю, строгої логічної думки з образністю. Лектор чергує наукові положення з виразно прочитаними (бажано напам’ять) уривками з художніх творів, викладає не тільки концептуальні ідеї, а й власні читацькі враження, спонукаючи цим учнів до індивідуальної інтерпретації тексту.
Важливими для шкільної лекції з літератури є вкраплення прийомів інших методів: прийом запитання задля здійснення зворотного зв’язку; прийом виразного читання — декламування уривків із творів; прийом унаочнення — програвання і демонстрування. Недоліком лекції є позиція учня як об’єкта, а не суб’єкта педагогічної дії, тому паралельно часто залучають прийом самостійної роботи: учень складає тези почутого, формулює власну думку щодо порушеної проблеми тощо (Дивіться - Додаток 1. Класифікація літературних лекцій).
Бесіда. Вона відкриває широкі можливості для індивідуальної роботи з учнями, виявлення їхніх читацьких реакцій, рівня розуміння твору. Бесіда — метод безпосереднього спілкування, який дає змогу одержати від співрозмовників інформацію за допомогою заздалегідь підготовлених запитань. У процесі бесіди учні виявляють активність, власні інтелектуальні та емоційні здібності: вміння зіставляти, аналізувати, синтезувати, виокремлювати головне, аргументувати, співпереживати, відчувати красу; розвивається їхнє мовлення. Недолік цього методу полягає у його вторинності: принципово нової інформації учень не запам’ятовує. Бесіда лише сприяє засвоєнню одержаних з уст учителя чи самостійно з підручника знань. Найбільшу складність методу становить формулювання запитань до учнів: ця робота потребує високого рівня комунікативності вчителя, знання вікових особливостей учнів, відчуття конкретного класного колективу і його індивідуальностей (Дивіться - Додаток 2. Види бесід і вимоги до них).
Самостійна робота. Учень самотужки виконує літературні завдання як на уроці, так і вдома. Самостійна літературна робота — це метод самостійного опанування учнем літературних знань, його робота з художнім текстом, підручником, власна творчість. Обов’язковим складником навчальної діяльності є самостійне читання художнього твору: учні також заучують вірші напам’ять, осмислюють і запам’ятовують літературно-критичний матеріал, поданий у підручнику, індивідуально аналізують художній текст, пишуть твори. Різноманітні прийоми самостійної роботи спрямовані на структурування матеріалу (складання плану, тез, конспекту), його моделювання (накреслення хронологічної таблиці життя і творчості письменника, теоретико-літературних таблиць, версифікаційних особливостей твору), інтерпретацію художнього тексту (тлумачення епізоду з великого твору або цілісне розуміння вірша чи новели), власну творчість (написання казки, поезії). Виконану роботу слід обов’язково перевіряти й оцінювати, оскільки учень чекає зворотного зв’язку. Самостійна робота учнів у кожному класі має бути наперед продуманою і системною, щоб протягом року школярі виконували завдання всіх типів, щоб робота була не нудною і не обтяжливою для них. Зрештою, самостійна робота є не тільки способом навчання, а і його метою, адже літературна освіта покликана виховати культурного читача, здатного самостійно зрозуміти художній твір у його цілісності.
Літературна гра. Її проводять, як правило, тоді, коли учні наближаються до порога втомленості: вона є водночас відпочинком і засобом активізації та зацікавлення школярів. Літературна гра — метод обумовлених певними правилами ігрових взаємодій між учасниками навчального процесу, спрямованих на літературний розвиток учня (Дивіться - Додаток 3. Класифікація літературних ігор).
Читання. Навчання літератури передовсім спрямоване на читання, адже слово «література» походить від «літера». Читання — метод навчання за літературними джерелами — друкованими або електронними, художніми або науковими — як їх сприймання (Дивіться - Додаток 4. Класифікація видів читання).
Складниками методів є конкретні прийоми навчання. Дидактичний прийом — спосіб конкретної навчальної дії вчителя, учня або їх спільної діяльності. Якщо метод застосовують регулярно, протягом усього навчання, у системності втілення та значній тривалості, то прийом має значно вужче застосування. Його значення полягає в методичному урізноманітненні уроку, реалізації його численних завдань, зацікавленні та активізації діяльності учня. У шкільній лекції використовують такі прийоми, як елементи бесіди, риторичні питання, роботу над планом та конспектування лекції, унаочнення. У бесіді можна застосувати вступне й прикінцеве слово вчителя.
Отже, методи за джерелом знання — це традиційні способи діяльності на уроках літератури. Слід використовувати все їх різноманіття, творчо збагачуючи прийоми та враховуючи специфіку конкретного художнього твору.
Методи за рівнем пізнавальної активності учнів (І. Лернер, М. Скаткін, М. Кудряшов). Саме ця класифікація методів навчання літератури нині є провідною у працях науковців-методистів, що зумовлено домінуванням особистісно орієнтованої парадигми в сучасній вітчизняній педагогіці. На цій основі в методиці навчання літератури виокремлюють творче читання, метод виявлення читацьких реакцій, репродуктивний, евристичний і дослідницький методи.
Творче читання. Це специфічно літературний метод, який полягає в активізації безпосереднього, емоційного, естетичного сприймання твору. Він містить прийоми виразного читання, прослуховування твору у виконанні актора, переказування, читацьких відгуків, коментування, ілюстрування, творчого завдання за особистими враженнями, навчальної проблеми. Метод творчого читання передбачає такі види діяльності школярів: читання, заучування напам’ять, слухання, складання планів, розповідь, створення відгуків, розгляд ілюстрацій.
Перше прочитання тексту має відбутися як зустріч — в екзистенціальному сенсі цього поняття. Виразне читання твору — це не так декламування за розписаною «партитурою», як особистісна розмова з текстом, у якій репліки читача ще не сформульовані, мовчазні (їх буде вкладено в логічні судження при аналізі твору) — читач відгукується на текст на глибинному рівні свого Я, інтонаційно виявляє власні емоції, настрій, розуміння.
Метод виявлення реакції читача. Він розроблений американськими науковцями (Дж. Стіл, К. Мередіт, Ч. Темпл) і в прийомах близький до творчого читання. Учитель спонукає учнів до роздумів над тим, яке значення для них особисто має щойно прочитаний або вивчений матеріал, як він вплинув на їхні світогляд і почуття. У цьому методі використовують прийом «щоденник подвійних нотаток»: учні проводять вертикальну лінію посередині чистого аркуша паперу, ліворуч записують епізод або якийсь образ із тексту, який їх вразив найбільше (нагадав щось із власного досвіду, здивував, викликав незгоду, дав розуміння світогляду або стилю автора), а праворуч — його коментують (що саме в цій цитаті привернуло увагу, на які думки вона наштовхнула, які запитання викликала). Під час обговорення щоденникових записів один з учнів читає вголос цитату та свій коментар; учитель запитує, чи ще хтось записав той самий уривок, просить озвучити свої записи, обґрунтувати їх; визначає подібність і розбіжності. Педагогу також варто дати власні коментарі. Вони повинні бути особистісними, але не авторитарними: учитель ділиться як один із читачів, його думка має стимулювати в інших бажання висловитись.
Репродуктивний метод. Він полягає у передаванні вчителем учням готової інформації, яку вони мають зрозуміти й запам’ятати. Однак репродуктивне навчання не передбачає догматизму. До прийомів такого навчання належать: лекційний виклад матеріалу, нарисова й асоціативна розповідь, повідомлення, використання літературно- критичної статті, теоретико-літературного довідкового матеріалу, мемуаристики. Основними видами діяльності учнів є: запис плану або конспектування лекції учнями, робота з підручником, доповідь за готовим матеріалом. Учитель повинен узагальнювати, підсумовувати їхні знання.
За будь-яких експериментів репродуктивний метод допускає застосування інших методів і створює умови для цього. Завдання вчителя — дати основи не тільки літературознавчого знання, а й самостійного здобування значного обсягу інформації. Специфіка літератури в тому, що педагог у процесі викладання передає також свій досвід індивідуального тлумачення художнього тексту, вказавши екзистенційний напрям руху, який відбувається як особистий, власний діалог учня з текстом.
Евристичний метод. Він націлений на відкриття, яке учні роблять у результаті виконання низки завдань учителя: пошуку відповідей чи певних фрагментів у творі, роботи з науковою літературою. Основа цього методу – продумана серія завдань, поступове виконання яких веде до важливого евристичного висновку. Він має стосуватися не лише літературознавчого здобутку учня, а і його власної душі, інтелекту, світу емоцій.
Евристичний метод передбачає такі прийоми: порушення проблеми, побудова логічно чіткої системи запитань, складання системи завдань за текстом. Учні виконують певні види діяльності: добирання матеріалу з художнього твору, переказ з елементами аналізу тексту, аналіз епізоду, аналіз образу-персонажа, складання плану до виступу, тез твору тощо.
Дослідницький метод. Його застосовують за умови володіння учнями засадничими знаннями, сформованості в них уміння здійснювати літературознавчий аналіз, навичок роботи з літературою різного характеру. Учні отримують завдання і самостійно досліджують певне питання за науковою літературою, роблять літературознавчий аналіз незнайомого їм твору або поєднують ці форми роботи. До прийомів дослідницького методу належать: краєзнавчі дослідження, аналіз твору, винесеного на позакласне читання, рецензія на спектакль чи кінофільм, порівняльний аналіз творів української і зарубіжної літератур тощо. Дослідницький метод полягає в розвитку вміння самостійно аналізувати літературний твір. Екзистенційний рівень учнівського Я у дослідженні актуалізується тоді, коли здійснюють пошук не інформаційний, а семіотичний: відбувається тлумачення образу як знака, за яким криється прихований смисл; текст сприймається як означник, що потребує означуваного — саме його і творить читач. За екзистенціальною філософією, це водночас процес «збирання себе» (М. Хайдеггер). Основними прийомами дослідницького методу є проблемні запитання, дослідницькі завдання, бібліографічний пошук, аналіз літературно-критичних праць. У діяльності учнів переважає самостійний аналіз художнього твору чи його частини, зіставлення творів або їх фрагментів, перегляд і оцінювання спектаклю чи кінофільму, описування джерел з літературної теми, самостійне опрацювання літературно-критичної статті тощо.
Класифікація методів за характером спільної діяльності вчителя та учня (Г. Іонін). Вона найбільш наближена до літературознавчої науки. Її автор, російський методист Герман Іонін, полемізує з тими, хто визначає завданням викладання літератури формування кваліфікованого читача. На його думку, слід формувати і «маленького письменника, і літературознавця, і критика», адже «читача взагалі» не існує: є читач-художник, читач-критик і публіцист, читач-дослідник (літературознавець) і тип читача, який гармонійно поєднує всі ці грані літературного розвитку. Г. Іонін пропонує класифікувати методи на основі визначення характеру спільної діяльності вчителя й учня, виокремлюючи художню інтерпретацію, шкільну критику, шкільне літературознавство. Кожний метод він розглядає і як спосіб викладання, і як спосіб учіння; окреслює вікові межі їх переваг.
Художня інтерпретація. Цей метод утілюється у виконавчій творчості учня-читача. За його застосування учень стає читцем-інтерпретатором, а вчитель — своєрідним режисером. До основних прийомів належать: художнє читання, інсценування, переказування, усне словесне малювання. На думку Г. Іоніна, художньою інтерпретацією є і власна творчість школяра, бо читач-художник здатний своєрідно продовжити творчість письменника. Учень виступає в ролі літератора, актора, співака, режисера, художника.
Шкільна критика. У цьому методі основне не стільки дослідження, як формування в дітей умотивованої оцінки твору. Вихідний момент шкільної критики — враження від твору (близький він чи чужий, хвилює чи залишає байдужим тощо). Учитель стає критиком-редактором мотивованих оцінок учнів. Важливо брати до уваги й об’єктивні, й суб’єктивні моменти таких мотивувань, хоч би якими позірно приблизними, фрагментарними, парадоксальними вони здавалися. Розмежовують публіцистичну та історико-літературну критики. Об’єднує їх обов’язковість оцінювання, визначення ролі твору або у вирішенні актуальних проблем суспільства, або в розвитку літературного процесу. Публіцистична оцінка може викликати жваву й гостру дискусію в класі. Історико-літературна оцінка нині набула не меншої гостроти, бо містить аксіологічне порівняння творів, художнього спадку різних письменників, переосмислення стереотипних уявлень про авторів, передбачення майбутніх оцінок та переоцінок. Здебільшого вчителі вимагають від учня саме критичної діяльності: школяр стверджує, що письменник був патріотом, і доводить це фактами з біографії, що він зробив значний внесок у розвиток світового письменства — й аргументує твердження оглядом творчості, визначає цінність моральних, соціальних, політичних, історіософських та інших проблем, порушених у виучуваному тексті, називає новаторські ознаки поетики, які означали поступ національного мистецтва слова.
Основна трудність методу шкільної критики полягає в тому, щоб навчити дітей аргументувати свої оцінки. Заперечувати думку можна (для підлітків тотальне заперечення часто є просто грою, віковою реакцією на «стару» реальність), проте не проходити потоптом. Завдання учителя — утверджувати святині, виховувати культуру оцінювання, такт і толерантність.
Шкільне літературознавство. Основою цього методу є літературознавчий пошук. На думку Г. Іоніна, від інтерпретації, критики і публіцистики шкільне літературознавство відрізняється дослідницьким характером. Провідним у ньому є не виконання, не оцінка, а дослідження художнього тексту на основі теоретико-літературних знань.
Літературознавчий пошук спрямований на глибинне розуміння учнем тексту, результатом якого мають стати відкриття таємниці твору і самотворення. Дітей потрібно навчити такого пошуку шляхом докладного текстуального аналізу.
При виборі методу необхідно враховувати вікові особливості учнів. За Г. Іоніним, художній, критичний і науковий компоненти на різних етапах літературного розвитку школярів співвідносяться по-різному, розвиваються гетерохронно: спочатку на перший план виходить художній компонент (1—4 класи), потім критичний компонент (5—9 класи), потому — літературознавчий (10—11 класи). Та своєрідної гармонії можливо досягти на кожному з етапів літературного розвитку учнів. У цьому значну роль відіграють індивідуальні особливості дитини. Учитель уже в середніх класах визначає, хто в класі є переважно актором, хто критиком, а хто — літературознавцем, розвиває всі вміння, не руйнуючи особистості, а допомагаючи її поступу.
Отже, специфічні методи навчання зарубіжної літератури класифікують за джерелами навчання, рівнем пізнавальної активності учнів, характером спільної діяльності вчителя та учня. Вчитель має користуватися різноманітними способами роботи, поєднуючи їх у систему, спрямовану на літературний розвиток школяра.
NOTA BENE: Опрацюйте самостійно матеріал поданий у Додатку 5. Використання методів літературознавчого дослідження в школі.
