Теоретичний матеріал

Класифікація жанрів телевізійної журналістики

Телебачення – невід’ємна частина сучасної людини. Завдяки еволюції телевізійних ЗМІ народжуються різні форми, типи та жанри екранної продукції.

Дослідження наукової літератури дозволяє зробити висновок щодо відсутності єдиної точки зору, щодо типології жанрів екранної продукції. Так, В.Л.Цвік і Р. А. Борецький у «Телевізійній журналістиці» дотримуються поділу жанрів на інформаційні, аналітичні та художні [c.212-278]

Найбільшу увагу та гідні висновки стосовно типології телевізійних жанрів робить дослідник В.Л. Цвік, а інші автори лише висловлюють деякі уточнення, доповнення та інколи висувають суперечливі судження. Журналістські твори за способом подачі інформації поділяються на три групи: інформаційні, аналітичні та документально-художні. «Це три способи освоєння життєвого матеріалу, які проявляються в трьох групах жанрів». [Цвік. c.214]

Український дослідник І. Л. Михайлин дає більш обґрунтоване визначення поняттю «жанр».

«Жанри – це комунікативні канали для певного роду інформації. Неправильно пов’язувати жанр лише з формою журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах історії й стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр – це змістовно-формальна єдність». [Михайлин]

За думкою В. Л. Цвіка в основу жанрового поділу покладений спосіб відображення реальної дійсності, функціональні особливості тих або інших передач, їх частин, тематична своєрідність, технічні умови створення телетвору.

О. О. Тертичний у своїй книжці про жанри періодичної преси слушно зауважує, що «журналіст повинен на світ дивитися очима жанру». [Тертичний]

Взагалі, телевізійна журналістика запозичила класичний жанровий арсенал у літератури. Майже всі дослідники притримуються традиційної класифікації жанрів телевізійної журналістики на три типи. Розходження у думках з’являється лише тоді, коли мова йде про їх розподіл на більш детальні форми. Але й є практики, які висувають нові та неприйнятні для багатьох дослідників версії. Так, наприклад, шеф-редактор відомої петербурзької газети «Ваш тайный советник» Галина Леонтьєва впевнено стверджує: «Як відомо, всі жанри поділяються на дві нерівні групи – інформаційні та аналітичні» [Леонтьєва].

Типологія жанрової структури починається з інформації. До інформаційних жанрів відносять «оперативні усні повідомлення, відеосюжети, короткі інтерв'ю та репортажі; до аналітичних - те, що в практиці часто називають «передача»» [Цвік]. Тут можна виділити відеокореспонденцію, бесіду, коментар, огляд, дискусію, прес-конференцію, ток-шоу. Художня документалістика включає в себе замальовки, нариси, есе, фейлетони, памфлети.

Інформаційні жанри.

Інформаційне повідомлення (відеосюжет, замітка)

Будь-який рід людської діяльності, кожна професія починається з чогось простого, з якихось основ, які, удосконалюючись, ведуть до вершин професійної майстерності. В журналістиці все починається з замітки.

«Замітка – інформаційний жанр журналістики, коротке повідомлення, в якому викладається якийсь факт» [Цвік]. Замітку нерідко називають також хронікальним повідомленням. «Хроніка в журналістиці – це коротке повідомлення про факт» [Цвік]. На телебаченні в цьому жанрі виступають усне повідомлення і відеозамітка. Сьогодні, у побутовому вжитку практиків телебачення, замітку називають «інформація» чи «сюжет». Це найбільш розповсюджений жанр, який використовують у випусках новин. І.Л. Михайлин погоджується з В.Л. Цвіком та доповнює, що «замітка – найпростіший жанр оперативного газетного повідомлення. Його головні властивості: стислість у подачі новини, ощадливість тексту…точність і зрозумілість його для масової аудиторії» [Михайлин].

Часто буває, що на телебаченні можна зустріти замітку у вербальній формі або усне повідомлення без відеоряду. «Обставина, що виправдує її використання, полягає в особливій оперативності, коли новина представляє безумовний і загальний інтерес, а зйомки з тієї чи іншої причини неможливі, або відеоматеріали ще не отримані. Ось приклад такого повідомлення: «Як передає агентство Рейтер, опівдні президент Південно-Африканської Республіки таємно покинув обложену опозиціонерами резиденцію і відбув у невідомому напрямку ...»» [Цвік]. Новина одним реченням повідомляє, хто, що, де і коли зробив, скоїв. Причинно-наслідкові зв’язки дії залишаються «за кадром». Цей журналістський жанр не дає відповіді на питання: як? і чому? Новина, що варта більш докладної уваги буде прокоментована, проаналізована, отримає належну оцінку, але це вже завдання інших жанрів, що використовуються в інших передачах.

Підготовка і передача усного повідомлення в ефір зводяться до відбору, редагування та відтворення у кадрі. «Критерії відбору – суспільна важливість, значимість повідомлюваного матеріалу або його пізнавальна цінність» [Цвік].

Звіт – це «інформаційне повідомлення про роботу та перебіг заходу, у якому брала участь певна група людей, що вирішували суспільно важливі питання» [Михайлин]. Таким заходом може бути сесія парламенту чи органу місцевого самоуправління, конференція трудового колективу, збори громадської організації, спортивні змагання, художні виставки.

В.Л. Цвік стверджує, що «сценарний план звіту зазвичай не пишеться заздалегідь, однак доцільно, щоб журналіст був присутній на зйомці: це допоможе йому при написанні тексту, яким супроводжується показ знятого матеріалу» [Цвік].

Звіт може вийти в ефір і без журналістських коментарів. Так поступають в тих випадках, коли необхідно продемонструвати неупередженість у висвітленні події. Скажімо, той чи інший захід повністю записують на камеру, потім показують його в зручний для глядачів час у скороченому вигляді. Нерідко звітом також називають пряму трансляцію будь-якої офіційної події.

«Виступ (монолог в кадрі) – одна з форм ораторського мистецтва, відомого з прадавніх часів і як і раніше залишається могутнім засобом впливу на суспільну думку» [Цвік] .

Зазвичай виступом можна назвати і будь-яке звернення людини до масової аудиторії з телеекрану, коли сама ця людина є основним (найчастіше єдиним) об’єктом показу, і є виступ в кадрі.

Один з дослідників ораторських здібностей на телебаченні М.Н. Пряхін зазначає, що «телевізійний виступ (монолог, бесіда, збори) розглядається як деяке «слово», точніше, текст – «безпосередня реальність думки і переживання». Тобто текст розпадається як би на три складові: безпосередня реальність, переживання і думка» [Пряхін].

Природно, може виникнути питання: чи не розходиться запропонований термін «виступ в кадрі» з тими жанровими визначеннями, з якими ми познайомилися вище? Але справа в тому, що виступ – «це скоріше не жанр, а метод, за допомогою якого автор може донести до глядача практично будь-яку інформацію» [Цвік]. Від короткого інформаційного повідомлення (наприклад, так званого прямого включення репортера з місця події) до телевізійного фільму-нарису, що містить яскравий, образний, художній виступ блискучої у своєму артистизмі людини, – все це виступи в кадрі.

Інтерв’ю (від англ, interview - буквально зустріч, бесіда) – «жанр публіцистики, що представляє собою розмову журналіста з соціально значущою особистістю з актуальних питань» [Цвік].

Телевізійне інтерв’ю збагатило жанр істотною якістю - видовищністю. В силу аудіовізуального характеру телевізійної комунікації джерелом інформації стає вже не тільки промова з усім багатством її інтонаційного, емоційного забарвлення, але і міміка, жест, поведінка співрозмовників, а нерідко і їх навколишнє середовище (інтер’єр приміщення, ландшафт, оточуючі люди). Отже, «інтерв’ю для журналіста – це, з одного боку, спосіб отримання інформації шляхом безпосереднього спілкування з людиною, яка володіє цією інформацією, а з іншого – жанр у формі бесіди, діалогу, в якому журналіст на екрані за допомогою системи запитань допомагає співрозмовнику якомога повніше, логічно розкрити задану тему в процесі телевізійної передачі»[Цвік] .

В ідеалі інтерв’ю на екрані повинно виглядати як невимушена розмова двох людей, один з яких більш інформований з обговорюваної теми. Але просто поговорити ці люди могли б і не в студійному павільйоні, без камер та освітлювальної апаратури.

Суперечна та нестандартна шеф-редактор Г. Леонтьєва висуває ексцентричну думку, що «інтерв’ю завершує піраміду інформаційних жанрів, це ще не аналітика, але – верхівка інформаційних жанрів» [Леонтьєва]. Це її думка, яка має право на існування, адже в ній є маленька доля істини.

Наступний жанр – репортаж. Найбільш влучне визначення цього жанру дає дослідниця філолог А.А. Алекберова.

«Репортаж – зйомка однієї події або їх ланцюжки, при цьому журналіст є їх учасником і надає глядачеві можливість відчути те, що відбувається, як кажуть, в реальному часі (real time)» [Алекберова]. Так працюють кореспонденти «новинних» програм, типовим прикладом є «Чистосердечное признание» на НТВ.

В. Л. Цвік підкреслює, що в репортажі «на перший план виходить особистісне сприйняття події, явища, відбір фактів автором репортажу, що не суперечить об'єктивності цього інформаційного жанру» [Цвік].

Репортер повинен словами «намалювати» подію, тому описова функція – головна в творчій роботі газетного і радіорепортера. Зовсім інакше йде справа на телебаченні: телекамери спостерігають саме життя; репортер дивиться на подію очима телеглядача (точніше, телеглядачі бачать події очима оператора і репортера). А оскільки описова функція здійснюється камерами, репортеру залишаються закадрові пояснення, розповідь про неочевидних обставин відбувається.

Аналітичні жанри

Першим у групі аналітичних жанрів є коментар. Це одна з форм оперативного аналітичного матеріалу, що пояснює сенс актуальної суспільно-політичної події, документа і тощо.

В.Л. Цвік визначає «Телевізійний коментар – це найчастіше різновид виступу в кадрі» [Цвік]. Коментар відноситься до аналітики тому, що коментатор, слідуючи своїй головній меті, висвітлює причинно-наслідкові зв'язки між подіями, говорить про можливі наслідки того, що відбувається. В основі цього жанру лежить відкрита авторська оцінка, аналіз. Як і інші жанри, коментар може бути органічною складовою частиною іншої жанрової форми.

І. Л. Михайлин погоджується із В.Л. Цвіком та визначає наступну жанрову форму огляд як «жанр, метою якого є ознайомлення аудиторії з перебігом подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стислий хронологічний період» [Михайлин]. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітично зіставляти факти.

Основні характеристики огляду зрозуміло описує В.Л. Цвік. По-перше, «він суворо фактологічний, причому факти відбираються і групуються відповідно до певної авторської мети, по-друге, оглядач розглядає факти в їх взаємодії, розкриває існуючі між ними причинні зв’язки, відшукує в одиничному загальне, по-третє, огляд відрізняється широтою дослідження матеріалу на відміну від коментаря; по-четверте, матеріал огляду обмежений нерідко хронологічними рамками» [Цвік].

Отже, предмет даного жанру – суспільні події, а мета – показ глядачам причинно-наслідкових зв’язків (часом важко вловимих), виявлення їх значення і тенденцій подальшого розвитку. Часто в огляді простежуються процеси, що розвиваються протягом тривалого часу, тому нерідко стає необхідним використання архівного відеоматеріалу, який компонується у відповідності з логікою авторської думки.

Дослідники вважають, що оглядач – складна та примхлива професія, зазвичай це розумний, кмітливий та здібний до аналізу ведучий. «Місія оглядача – розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення» [Михайлин]. Крім оглядів монологічного характеру з’явилися й огляди-діалоги, в яких оглядач зі своїми компетентними співрозмовниками обговорює головні події в тій чи іншій сфері суспільного життя – тут він перетворюється в бесіду. У таких передачах використовуються «видовищні можливості телеекрану: документальні кадри, фотодокументи тощо»[Цвік]. Вони вдало поєднуються з усною мовою і є не стільки ілюстрацію, скільки матеріалом, на якому будуються висновки і узагальнення.

Головний класифікатор телевізійних жанрів В.Л. Цвік виділяє ще одну важливу форму матеріалів – бесіду.

«Бесіда – це специфічний телевізійний аналітичний жанр, що представляє собою діалогічну форму повідомлення» [Цвік]. Широко представлений в програмах. Присвячений темам, що становлять суспільний інтерес: політичним, економічним, соціальним, морально-етичним, науковим тощо.

Популярним на сьогодні жанром є ток-шоу. Саме цьому жанру дослідник В.Л. Цвік приділяє катастрофічно мало уваги. За його визначенням ток-шоу – це «жанр телепередачі, телевізійної дискусії, обговорення питань загального інтересу, точок зору» [Цвік]. Та дослідники сучасної екранної продукції О. Н. Вакурова та Л. Московкін розширюють поняття, акцентуючи увагу на тому, що «ток-шоу – розмовний жанр, сучасний аналог теледискусії, від англ. talk-show - запозичений у зв’язку з можливістю прямого ефіру західний жанр, адресований «не всім, але кожному»» [Вакурова].

Як правило в ток-шоу беруть участь запрошені експерти з якихось конкретних питань, запрошені гості але можуть також і присутні глядачі. Спілкування гостей телепрограми організує звичайно один, або іноді декілька телеведучих – ЗМІ-модераторів. Найчастіше, основною темою дискусії є інтерв’ю із запрошеними гостями до студії – політиками, знаменитостями, фахівцями.

Ток-шоу, поєднуючи сутнісні ознаки інтерв’ю, дискусії, ігри концентруються навколо особистості ведучого. Це максимально персоніфікована екранна форма. Цвік упевняє: «про неї можна з достатньою підставою сказати: ток-шоу створює зірок, а зірки створюють ток-шоу» [Цвік]. Такому взаємовпливу, взаємодії форми і її творця в першу чергу сприяють необхідні особистісні якості: розум, винахідливість, чарівність, гумор, уміння зацікавлено слухати, пластично рухатися і інше.

Але сучасні практики надають ток-шоу войовничий та ще більш запальний характер. Так, керівник студії спецпроектів Першого каналу Наталка Ніконова підкреслює, що сучасне ток-шоу – це «обмін енергіями. Найпростіший спосіб висічення енергії – організація конфлікту. …але це не агресія. Це градус енергії. Люди дивляться ток-шоу не для того, щоб отримати інформацію. Ми продавці емоцій» [Комс.Правда].

Неодмінними «компонентами» ток-шоу, окрім ведучого, виступають гості («герої») - люди, чимось прославились або просто цікаві своїми вчинками, думками, способом життя. Обов’язкова присутність в студії кількох десятків «простих глядачів», можливо і наявність компетентних експертів. «Глядачі не завжди втягуються в розмову, іноді їх участь обмежується оплесками, сміхом, вигуками подиву - це створює особливу атмосферу публічності, дає «емоційну підказку» телеглядачам» [Цвік].

Наступним аналітичним жанром дослідники виділяють прес-конференцію.

Прес-конференція – «різновид інтерв’ю з великим числом інтерв’юерів, які задають питання одному або декільком добре обізнаним в якійсь області особам… Короткий інструктаж для журналістів, що орієнтує їх у програмі тієї або іншої важливої події та бажаних аспектах його освітлення, називається брифінгом» [Цвік].

Однак не слід розуміти брифінг тільки як спробу представників урядової установи вплинути на хід висвітлення тієї чи іншої кампанії, акції чи зустрічі глав держав. Будь-яка прес-конференція може стати одночасно телевізійною передачею – в тому випадку, якщо її тема представляє загальний інтерес. Телевізійна прес-конференція, яка вимагає, як і кожна студійна передача, режисерського монтажу, зазвичай не піддається скорочень або йде у прямий ефір. Прес-конференція володіє певними усталеними традиціями, правилами, які кожен її учасник повинен знати і неухильно дотримувати.

Кореспонденція («передача»)

Подібно іншим жанрам аналітичної публіцистики, кореспонденція прийшла на телебачення з газети та радіомовлення. Але цей термін не прижився на ТБ. Замість «кореспонденція» прийнято говорити просто: «передача»». «Важливіше зрозуміти специфіку цього найпоширенішого жанру. Не претендуючи на художню образність, властиву нарису, проста «передача» повідомляє факти, причому факти проаналізовані, узагальнені» [Цвік]. Це жанр аналітичний, який розробляє на конкретному матеріалі ту чи іншу актуальну проблему, взяту в досить обмеженому масштабі. Тематика практично безмежна: сільське господарство, мистецтво, бізнес, винахідництво, події міжнародного життя, тощо.

По суті, «телевізійна передача – екранний еквівалент газетно-журнальної кореспонденції чи проблемної статті» [Цвік].

Художні жанри

Наступна група – художні жанри. Вона мало стосується нашої головної теми, тому розглянемо лише деякі її елементи.

«Нарис – жанр літератури, кіно і ТБ, заснований на створенні художнього образу документальними засобами. Як жанр ТБ відноситься до художньої публіцистики. Прикордонний з тематичною (іноді портретною) кореспонденцією, відрізняється вираженою персоніфікацією подачі матеріалу (авторством). Може служити формою подачі результатів журналістського розслідування або навпаки, з’явитися як побічний продукт журналістської діяльності, наприклад, шляховий нарис» [Вакурова]. А В.Л. Цвік вважає, що нарис – «це прикордонний жанр, який лежить між дослідженням і оповіданням (в літературознавчому визначенні останнього). Від розповіді нарис відрізняється тим, що в ньому відбиваються події і факти, які дійсно відбувалися в житті, зазвичай з точним позначенням місця і часу дії, реальних імен реальних людей» [Цвік].

Нарис на телеекрані залишається одним з найбільш складних жанрів публіцистики, що як раз пояснюється органічним поєднанням дослідження документального матеріалу і розповіді. Будучи побудованим на суворо документальній основі (конкретність фактів, дійсні герої, невигадані обставини їх стосунків), нарис вбирається в художньо узагальнену форму; «для цього жанру характерні образність характеристик, значна ступінь типізації» [Цвік]. З усіх жанрів публіцистики нарис виділяється особливою композиційною побудовою, близьким до композиції драматичних творів, і в цьому сенсі він більш, ніж будь-який інший жанр телевізійної публіцистики, драматургічний.

«Замальовка – це жанр, де образність переважає над інформаційністю» [Цвік]. На відміну від нарису для замальовки не обов'язкові композиційна завершеність, глибина, логічність. На телебаченні замальовкою часто називають так звані видові зйомки, деяку єдність взаємопов’язаних кадрів.

У замальовки немає чітко визначеного подієвого приводу, але є висока художність операторської роботи, що виявляється в ретельності вибору ракурсу, виразної світлової тональності.

«Есе (від фр. Essai - досвід) – жанр філософської, естетичної літературно-критичної публіцистики, що поєднує підкреслено індивідуальну позицію автора з невимушеним, часом парадоксальним викладом, орієнтованим на розмовну мову» [Цвік].

З появою і розвитком телебачення жанр есе перевтілився на телевізійний лад. Особистісний, ліричний характер телевізійної комунікації привертає до створення художньо-публіцистичних повідомлень у жанрі есе, оскільки структура цього жанру вимагає прямого контакту з особистістю, з автором. Це жанр глибоко персоніфікованої журналістики. Практика сучасного телебачення дозволяє говорити скоріше про «есеїстичність - стиль, у своєрідній манері, особливостях мови - ніж про помітну присутність жанру есе» [Цвік].

Сатиричні жанри

Особливе місце в екранній публіцистиці займає сатиричний розділ програми. Своєрідність сатиричних жанрів у телевізійній програмі пояснюється тим, що саме сатира покликана виконувати найтяжчу і найважливішу функцію соціального «чистильника», викриваючи пороки. Документальна природа телебачення багаторазово збільшує дієвість сатиричних телепередач і одночасно вимагає величезної відповідальності журналіста, його граничної чесності як перед тими, кого він критикує, так і перед глядачами.

«Фейлетон – це провідний сатиричний жанр публіцистики. Він концентрує, синтезує найбільш типові риси, що визначають своєрідність всієї групи сатиричних жанрів» [Цвік]. Подібно нарису, фейлетон передбачає значну свободу творчої уяви при створенні композиційного ладу твору, а також при виборі зображально-виражальних засобів. Широко використовуються у фейлетоні прийоми образної розповіді.

«Памфлет - злободенний публіцистичний твір, мета і пафос якого - конкретне, цивільне, переважно соціально-політичне викриття» [Цвік]. Подібність цього жанру з фейлетоном очевидна і безперечна, але настільки ж очевидна і відмінність цих сатиричних жанрів художньої публіцистики. Публіцистичність тут органічно поєднується з художніми достоїнствами сатири. Критика в памфлеті носить викривальний характер, який знищує.

А ось дослідник І. Кемарська вважає, що всі програми можна поділити на два типи: «центральні» та «периферійні». ««Центр» складають передачі, які виходять в ефір поважних каналів для великої потенціальної аудиторії у час прайм-тайму. «Периферійні» програми виходять на менш рейтингових каналах для маленької аудиторії.

Прайм-тайм (англ. prime-time – найзручніший, найкращий час) – це найактивніший час телеперегляду за весь період доби.[сл. Ж. термінів]

І. Кемарська вважає, що більшість нових телевізійних форматів виникають в центрі, переміщаючись з телевізійної периферії. Для цього вже існуючий периферійний формат повинен піддатися впливу чільної в центрі тенденції, інакше конструктивного принципу побудови програм. «Коли конструктивний принцип в центрі визначений, йому необхідно оформитися, тобто взаємодіяти з матеріалом, деформуючи матеріал. Матеріал для деформації та оформлення знаходиться на периферії. На периферію ж він потрапляє або, вже відпрацювавши, з центру (на кожному етапі розвитку телебачення формати «кочують» з центру на периферію і назад), або зі сфери побуту»[Кемарська]. Так, приготування їжі, ремонт і облаштування квартири, похід по магазинах, спортивне уболівання довгий час залишалися «екстра телевізійними» фактами, тобто перебували за межами телебачення. Однак телебачення перенесло ці факти в свою сферу, зробило їх «телевізійними». У результаті з’явилися кулінарні шоу, телемагазини, спортивні трансляції. «Весь вихідний побутової матеріал зазнав змін, оформився у відповідні жанри або формати»[Тарасов].

За кількістю і розмаїттям матеріалу периферія незрівнянно багатша за центр. Адже на ній представлені всі телевізійні жанри і явища побуту. Щоб попасти у центр їй достатньо пройти принцип артизації.

Артизація –«театралізація подій суспільного, політичного, культурного життя, пов’язана в основному з естетикою масової культури» [Лісаковський].

До цього визначення варто додати і події побутового життя. Будь-яка подія і процес повсякденності можуть бути артизовані телеекраном, перетворені на телевізійне шоу. «Через поняття «шоу» можна визначити будь-яку програму і відповідну їй форму в центральній частині системи. А на периферії повноцінне шоу зустрічається рідше»[Тарасов].

Дослідник А. Тарасов вважає, що шоу і артизація – домінуючий, основний конструктивний принцип всіх розважальних програм центру впродовж останніх 10-13 років.

Як і представники різних типів темпераменту, всі жанри, у чистому вигляді, зустрічаються вкрай рідко. Рух форм і жанрів за системою «центр- периферія» практично не дозволяє їм залишатися «чистими». Найчастіше вони є певними складовими, які у сукупності створюють, складну за формою та цікаву за змістом, телевізійну передачу. Сучасний глядач потребує чогось нового, «свіжого», нестандартного та різноманітного, тому телевізійні журналісти намагаються створити щось універсальне для вибагливих споживачів. Ця універсальність досягається завдяки поєднанню старих жанрів. Внаслідок їх дифузії виникають нові формати. Наприклад, складно сьогодні представити якусь програму без інтерв’ю, бесіди, коментарів, тощо. Взаємодія цих компонентів народжує унікальний телевізійний продукт. Нові дослідники та практики додають до традиційних жанрів частинки розважальності, різних емоцій та певних настроїв, що приводить до появи таких форм як інфотеймент, тележурнал, скетч-шоу, реаліті-шоу тощо.