Книга 1

ЛЕКЦІЯ 1. ЕТНОКУЛЬТУРНА ОСОБЛИВІСТЬ УКРАЇНЦІВ.

ЛЕКЦІЯ 1. ЕТНОКУЛЬТУРНА ОСОБЛИВІСТЬ УКРАЇНЦІВ.

      1. Етапи розвитку українського етносу.

      2. Етнокультурні особливості українців.

      Етногенез українців — історичний процес етнічного формування українців як нації. Дослідженнями походження нації чи етносу займається генетика, окремої особи – генеалогія. З погляду «точних наук», зокрема антропології, українці зберегли риси населення доби Русі. На думку окремих істориків, зокрема академіка В. Смолія, варто відрізняти етногенез від формування української нації, яке відбулося у XVI ст. з української народності.

      За визначенням соціолога О. Нельга етногенез — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток. Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвитку.

      Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із універсальними законами етнічного розвитку Європи. Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують наступні теорії:

- автохтонності (зокрема трипільсько-арійська): В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак та інші), (ранньосередньовічна): М. Максимович, М. Костомаров, М. Грушевський та інші), згідно з якими етнічну основу українців становить населення, яке проживало на території сучасної України, попередніх історичних періодів;

- незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів, тобто українців, білорусів, росіян, яка набула поширення останнім часом;

- однією з найбільш поширених на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Засновником її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. Пізніше до її творення долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін. Прибічники цієї концепції дотримуються думки, що Київська Русь є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття у бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність;

- концепція давньоруської народності (у 1947 р. її висуває В. Мавродін). Суть цієї концепції полягає в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленованою Литвою та Польщею. А в результаті цих асимілятивних процесів постали три народи – росіяни, українці та білоруси, – які через агресію сусідів мріяли возз’єднатися в єдиній державі.

      У ранню добу майбутнього українського етногенезу в І пол. І тис. н. е. на півдні лісової і лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волинсько-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. І саме на їхньому підгрунті в середині I тис. н. е. (V—VII ст.) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов’янським племінним союзам антів та склавінів. Під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів.

      Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям простежується з кінця V ст., коли празька та пеньківська культури V—VII ст. трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців (була безпосередньо генетичною основою Південної Русі), сіверян Північно-Західної України (Лука-Райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь. Її населення складалося із семи споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний «руський» народ (етнос), котрий створив державу Русь; яка швидко трансформувалася в монархію раннього Середньовіччя (Київська Русь), та в Х–ХІІІ ст. здійснювала експансію на лісові простори півночі Східної Європи. Продуктом синтезу праукраїнців, внаслідок колонізації праукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значенні) балтських і фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські етноси (білорусини-білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни).

      У сучасній науковій літературі початком національного генезису українців уважається період Київської Русі, хоча він і не досяг тоді завершення, бо внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям цей процес був дещо уповільненим і поновився на повну силу в XV—XVII ст. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.