Книга 1
ЛЕКЦІЯ 2. ВИНИКНЕННЯ КУЛЬТУРОГЕНЕЗУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.
ЛЕКЦІЯ 2. ВИНИКНЕННЯ КУЛЬТУРОГЕНЕЗУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.
1. Проблема культурної спадщини давньої людності України.
2. Феномен трипільської культури.
3. Духовна культура ранніх слов’ян.
Український культурогенез має давні корені і визначається поступальним невпинним розвитком. Багато галузей української культури – усна народна творчість, література, мистецтво – мають глибокі тисячолітні традиції. Ґрунтуючись на культурних здобутках первісного мистецтва, українська культура протягом тисячоліть збагачувалась духовними надбаннями давніх народів – трипільців і слов’ян; сусідських племен – скіфів, сарматів; античних греків і римлян, готів, хозарів, половців; традиційної та християнської культури Київської Русі, інших минулих і сучасних цивілізацій, створивши власну унікальну, неповторну духовність.
Первіснообщинний лад у межах території сучасної України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт (1 млн.—12 тис. pp. тому), мезоліт (12 тис.—9 тис. pp. тому), неоліт (VII—V тис. до н.е.). Найдавніша людина сучасного типу з’явилася на території України у добу середнього палеоліту (150—40 тис.pp. тому).
Особливо цікавими є багатошарові мустьєрські стоянки на березі р. Дністер поблизу с. Молодова Чернівецької обл. На основі знахідок археологи дійшли висновку про існування у населення стоянки родового ладу та елементів первісного мистецтва.
Заключний етап епохи палеоліту був характерним різким похолоданням, пов’язаним із останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися біля берегів річок. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.
Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, досліджених на Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. На стоянці Молодова знайдено музичний інструмент на зразок флейти.
В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Клімат пом’якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і на Одещині, в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд із великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.
У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це, в свою чергу, спричинило важливі зрушення в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м’ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке започаткувало рослинництво. Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім’ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородовою общиною.
У добу неоліту, яка для Східної Європи датувалась VIІ–V тис. до н.е., культура людства українських земель виразно розподіляється на два типи: автохтонну мисливську та землеробську, яка є для цих земель тією, що прийшла з інших територій. Перші землеробські племена з’явилися у Подунав’ї. Їх заведено відносити до археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки. Від цих племен традиції землеробства були успадкованими й представниками буго-дністровської мисливської культури, але далі на північ і схід вони за доби неоліту не поширювалися.
Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Вчені називають цей етап «неолітичною революцією». З’явилися нові типи кам’яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. У цей період різко зросла і роль сім’ї — генеалогічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв’язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повністю виявляють себе в межах відтворювальної економіки.
Видатною пам’яткою духовної та матеріальної культури прадавнього населення України є Кам’яна могила, розташована в степу поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. У її гротах виявлено більше 1000 малюнків культового значення, що були виконані за часів мезоліту, неоліту, мідного та бронзового віків, на яких зображені тварини, колісниці, різноманітні сцени полювання тощо.
Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідний вік або енеоліт, який у межах України датується IV—III тис. до н.е. У 1893 р. професор Київського університету археолог і етнограф В. Хвойка біля с. Трипілля на Київщині відкрив нову цивілізацію, яка згодом отримала назву трипільської. Трипільська культура (в Румунії культура «Кукутень» або культурна спільність «Кукутень-Трипілля») — давня європейська спільнота часів енеоліту.
На думку багатьох знаних вітчизняних та зарубіжних учених носії трипільської культури у IV тис. до н.е. мігрували на землі між Дунаєм, Дністром і Дніпром (сучасні Румунія, Молдова, Україна) із території Південного Кавказу (сучасна Вірменія). Періоди її існування в українських землях складаються з трьох етапів: раннього (перша половина ІV тис. до н.е.), середнього (друга половина IV тис. до н.е.) і пізнього (перша половина III тис. до н.е.) в залежності від зародження, розквіту та занепаду цивілізації.
Для поселень трипільців характерним було освоєння великих територій на берегах річок – своєрідних протоміст із великою кількістю жител і господарських споруд. Зустрічається два типи жител. По-перше, це землянки, які складалися із житлової частини і господарських ям. У плані ці «будівлі» нагадували напіввісімку чи вісімку. Їхні стіни були пологими, дно – нерівним. У кожному з таких жител знаходилося по два–три вогнища. По-друге, наземні глинобитні житла. Це були великі будинки довжиною до 20 м, що складалися із 4–5 кімнаток-камер, у кожній знаходилася піч. Також було 2 камери без печей: одна – «сіни», інша – комора для зерна. У камері з піччю наліво проти печі містилося підвищення з посудом, проти входу – жертовник у формі хреста, а над ним – маленьке округле вікно. Техніка будівництва таких жител була на високому рівні розвитку. Місце для будівництва згладжували, а потім на цю поверхню клали деревяні плахи, які обмазувались глиною. Потім цю глину обпалювали. Покрівля мала 2 схили і була вкрита соломою, обмазаною глиною. Такі будівлі нерідко розташовувалися по колу, що могло вказувати на існування у трипільців певних духовних уявлень.
Землеробство було найбільш розвиненою галуззю господарства у трипільців. Вирощувалися не менше як чотири види сільськогосподарських культур (переважно пшениця, жито, овес, просо, ячмінь). Ділянки знаходилися недалеко від поселень. Трипільці займалися мотичним землеробством. Окрім мотик, виготовлених із рогів лосів або оленів, використовувалися і крем’яні серпи. У пошуках нових родючих земель трипільці через кожні 30–60 рр. залишали старі поселення й освоювали нові землі.
Для переробки продуктів землеробства використовувалися зернотерки, які складалися із двох частин: вернього і нижнього каменів. Паралельно з землеробством розвивалося скотарство, а також промисли – рибальство, мисливство, збиральництво. Про існування скотарства свідчать знахідки кісток тварин: биків, корів, овець, свиней. Ймовірно, що на той час уже були приручені кінь і собака. Про існування скотарства свідчить і знаходження посудин з отворами (друшляки), які використовувалися для виготовлення сиру. Окрім кісток, було знайдено фігурки биків із кігтями, пофарбованими чорною фарбою, що свідчить, вочевидь, про те, що у трипільців, як і в середземноморських народів, існував культ бика.
Полювання відігравало значну роль у розвитку трипільської культури. Полювали трипільці переважно на оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя, як наконечники стріл із кременю, скребки, кам’яні сокири–клини.
Прядіння та ткацтво були безпосередньо пов’язаними із землеробством і скотарством. Вироблялися тканини для одягу, для потреб господарства і килими.
Кераміка трипільців є однією із найкращих у світі, а керамічні вироби є шедевром раннього мистецтва. Керамічний посуд – кухонний і столовий – виготовлявся із гончарної глини високої якості з домішками дрібного піску та мушлів прісноводних молюсків. Він виліплювався вручну. Зовнішня поверхня посуду була рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червоною фарбою. Посуд був візерунчастим і нерозмальованим. Візерунок наносився зчаста однією фарбою – переважно чорною. Біохромний візерунок із однієї чорної фарби декорувався білою чи червоною фарбою. Поліхромний візерунок розписувався чорною, червоною та білою фарбами.
Окрім фарби, на посуд наносився орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був заглиблений спіральний орнамент (схожий на декорування мінойського посуду на Криті) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, проте зустрічається кераміка з менш заглибленим орнаментом, але з багатим різнокольоровим розписом. Пізній період характеризується появою мотузкового і штампового орнаменту, характерних вже для культур епохи ранньої бронзи (кінець ІІІ тисячоліття до н.е.). Посуд для приготування їжі в окремих випадках також прикрашали орнаментом або стилізованими зображеннями людей і тварин.
Духовна культура та уявлення трипільців були складними і різноманітними. Культова пластика представлена жіночими зображеннями, лише зрідка чоловічими. Скоріше за все, це було пов’язане з ідеями матріархату. У пластиці переважають статуетки жінок, які сидять або стоять на повний зріст. У тих, які сидять – на голові немає волосся, руки відсутні. У тих жінок, які стоять, також відсутні руки, але обовязковим атрибутом є волосся на голові. Ці статуетки розміщувалися навколо печі.
Існування культури Трипілля відповідало кліматичній фазі атлантики, і початок цієї культури збігся з істотними зрушеннями в Сонячній системі. Існує припущення, що носії трипільської культури усвідомлювали періодичність глобальних змін природи у розумінні зміни одного її циклу на інший, що, безумовно, вплинуло на формування їхньої міфології. По-перше, це стосується давнього вірування про жорстоку тварину, яка ковтає сонце. Можливо, це вовк, як, наприклад, у гальській міфології, чи скандинавських сагах. Та скорше за все, це була змія, яка символізувала не тільки кінець, а й відродження світу в новій, вищій якості. Змія також символізувала жіночність. Із цього випливає, що у трипільців було циклічне уявлення про час. Вони уявляли його як безкінечний шлях, що розташований навколо центру Всесвіту. Цим, мабуть, і пояснюється спіральний орнамент, поширений у трипільців.
Стверджувати, що трипільці були пращурами слов’ян, дуже складно, оскільки про них не залишилось ніяких писемних згадок. Звичайно, їхній побут багато в чому схожий із майбутнім слов’янським. Так, слов’яни також будували хати з глини, хоча ці хати були однокімнатними і розташовувалися хаотично. Цікаво, що технологія будівництва з глини й дерну в Україні збереглася навіть у XVII–XVIII ст. Поселення слов’ян, як і трипільські, перебували на одному й тому ж місці недовго, і це пояснювалося підсічно-вогняною системою землеробства, коли потрібно було переходити на нові землі через виснаження старих ґрунтів. Посуд слов’яни ліпили руками, але, на відміну від трипільського, він був простішим у плані орнаменту, мав більш округлі форми і не був схожим на трипільській.
У 2005 р. з печери Вертеба на Західному Поділлі (Тернопільська область) вченим із Мічіганського університету в США Олексієм Нікітіним були отримані перші за історію вивчення трипільської культури зразки для генетичного аналізу. У 2010 р. були оприлюднені отримані результати, підтверджені у 2013 р. завдяки результатам порівняльного аналізу філогенетичних витоків неолітичних попередників трипільців у Центральноєвропейському-Балканському регіоні. Було встановлено, що трипільцям були властиві материнські генетичні лінії, характерні для всієї землеробської неолітичної ойкумени, започаткованої ще на території Малої Азії — прабатьківщині європейського сільського господарства. Проте домінують в останках трипільців автохтонні гени донеолітичної людності, яка існувала на території від Карпатських гір до Північного Причорномор’я ще до появи там хліборобів.
В епоху бронзи – першого штучно створеного металу (ІІ–І тис. до н.е.) та заліза (І тис. до н.е) поліпшилася обробка землі, що сприяло подальшому вдосконаленню виробництва. Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання доби бронзи. Один такий скарб було знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев’яної чаші, чотири кам’яних сокири-молоти і уламки п’ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам’яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі на той час являли собою, безперечно, велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою ІІ тис. до н.е.
У бронзовій добі далі посилюється роль батьківського права в роду, що завершується встановленням патріархальних відносин. Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім’ї і в роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. У бронзову добу почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім’я. Цей факт свідчить, напевно, про подальший процес виділення парної сім’ї в роді. З удосконаленням способів пересування по воді і суходолу у бронзовій добі збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток обміну металевими виробами, прикрасами тощо. Пересування і змішування племен бронзової доби були більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжувались військовими сутичками. У цей час виникали великі етнокультурні утворення.
Археологічне вивчення культур бронзової доби разом із даними порівняльного мовознавства і топоніміки має важливе значення для розв’язання проблеми формування і поширення основних груп індоєвропейців (зокрема слов’ян, балтів, фракійців, германців, іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів. Дослідження археологічних культур роблять цей процес видимим уже на рубежі ІІІ і II тис. до н.е.
На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на площі такої майстерні біля с. Волоське Дніпропетровської обл. знайдено близько 70 кам’яних і глиняних матриць для виготовлення 17 предметів — серпів, ножів, сокир-кельтів і кинджалів. Багато подібних майстерень досліджено у Причорномор’ї. Одну таку пам’ятку розкопано поблизу с. Острівець Івано-Франківської області.
Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. До їхнього складу зчаста входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу. Досить цікавими ї багатими були скарби з с. Борислав Херсонської обл. і с. Інгулець Миколаївської обл. Останній містив понад 50 серпів, 13 сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи загальною вагою близько 11 кг. На думку фахівців, Північне Причорномор’я за кількістю відкритих металургійних майстерень із численними матрицями періоду міді-бронзи не має собі рівних. Саме в епоху бронзи входять у звичай великі поховальні споруди – кургани.
У цей час виготовлялися найрізноманітніші металеві прикраси: браслети, каблучки, сережки, підвіски, бляшки, що нашивалися на одяг, пояси, пряжки. Особлива увага приділялася зброї. Зміни в суспільному устрої підкреслює така обставина: жіночі зображення зникають, головним стає чоловічий образ. Подальшого розвитку набрала мегалітична архітектура. Зольник – жертовник епохи бронзи, пов’язаний із культурно-обрядовою діяльністю.
Характерною особливістю доби є контакти арійських племен Північного Причорномор’я і Приазов’я з Крито-Мінойським світом, започатковані під час воєнних походів степовиків на Балкани. Цікаво, що науковці порівнюють рівень розвитку сабатинівської культури пізньої бронзи в Україні з рівнем Мікенської у Греції, але не всі припускають існування в них одних витоків, а у населення – одних предків. Численні поселення сабатинівців доходили до узбережжя Чорного моря, а розвинута металургія бронзи і поширення у них зброї засвідчують войовничу вдачу носіїв цієї культури. У XV–XIII ст. до н.е. вони разом із племенами Дакії (носії культури Ноа у сучаснії Румунії) – взяли участь у походах так званих «народів моря» на Східне Середземномор’я та в Єгипет і, розселяючись, могли досягти сучасної Сардинії і західного узбережжя Італії.
Бронзовий вік – це також час виникнення великих етнокультурних утворенень. Наприклад, племена тшинецької і комарівської культур, що прийшли на зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тис. до н.е., є прямими предками слов’ян, а арійські племена зрубної культури Лівобережжя дали історії знаменитих кімерійців – етнос, який став першим на території України, що згадується в писемному джерелі – «Одіссеї» Гомера.
Залізна доба пов’язана з винайденням та поширенням заліза. На території України вона в першу чергу характеризується кімерійською культурою. Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва, постають численні городища, оточені ровами та обнесені валами. У художній творчості кіммерійців вирізняються два основні компоненти: декоративно-прикладне мистецтво (художнє литво з бронзи та коштовних металів, косторізне мистецтво) та кам’яне різьбярство (монументальна скульптура). Найбільш типові елементи орнаменту – одинарні та концентричні кола, різноманітні спіралі, зображення ромбічних обрисів тощо. Яскравою ілюстрацією неповторного кімерійського мистецтва є золоті прикраси з кургану Висока Могила на Запоріжжі.
У VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, які витіснили чи частково асимілювали кімерійців. Скіфи в VІ ст. до н.е. створили велике об’єднання племен, яке отримало назву Скіфія. За Геродотом, вона складалась із кількох етнічних утворень, які називають союзами племен: калліпіди, або елліно-скіфи на Побужжі, алазони – населення у Молдові, скіфи-орачі – у лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби – у лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра, царські скіфи – у степу Криму.
Столицею скіфів, на думку багатьох вчених, було Кам’янське городище біля Нікополя. Скіфська космогонія виходила з уявлення про впорядкований Всесвіт, який має форму квадрата, горизонтальні площинні сторони якого охороняли божества – «охоронці світу». Культура скіфів мала військовий характер. За Геродотом, «акінак» – це короткий меч, якому поклонялися скіфи, виконували біля нього ритуальні дії, приносили йому жертви.
Скіфська художня діяльність створила свою неповторну символічно-знакову систему образів – скіфський звіриний стиль. Для цього мистецтва було характерним зображення тварин чи їх символів, зображення яких повинні були охороняти їхніх володарів. Ці мотиви також використовувалися для оздоблення зброї, посуду. Вироби у звіриному стилі робили з кістки, рогу, бронзи, заліза, срібла, золота. Загалом скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи.
Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль із Товстої Могили (вага – 1 кг, діаметр – 30 см.). На ній розміщене зображення трьох ярусів: нижній – уявлення скіфів про потойбічний світ, верхній – світ людей, середній символізує Світове дерево.
У II ст. до н.е. скіфи були витіснені кочовими племенами сарматів, які заселяли південно-східну територію сучасної України до IV ст. н.е. Це були войовничі племена (за переказами Геродота, сармати походили від шлюбних зв’язків скіфів із амазонками). Зброя сарматів відрізнялася від скіфської: їхні мечі були довгими, пристосовані для кінних воїнів. У сарматів розвивалися ковальське, шкіряне, деревообробне та бронзоливарне виробництво, але рівня ремесел скіфів вони не досягнули. Від середини III ст. н.е. сармати втратили своє провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з’явилися вихідці з Прибалтики – готи («держава Германаріха»), а у IV ст. н.е. з’явилися нові кочівники – гуни, які здійснювали спустошливі набіги на античні міста Північного Причорномор’я.
Загалом, VII–VI ст. до н.е. – це період Великої грецької колонізації регіонів Північного Причорномор’я. Серед грецьких міст-держав (полісів) найбільш відомими є: Ольвія (Миколаївська обл.), Херсонес (поблизу Севастополя), Пантікапей (сучасна Керч), Кафа (сучасна Феодосія), Фанагорія (на Таманському півострові), Танаїс (на пониззі Дону), Керкінітіда (сучасна Євпаторія), Тіра (поблизу Дністровського ліману) та ін. За своє багатовікове існування античні міста-держави, засновані греками, досягли значного розвитку в державотворенні, економіці, торгівлі, культурі.
У полісах приділялося чимало уваги освіті та мистецтву. До нашого часу дійшло багато пам’яток офіційної лапідарної епіграфіки – написів, вирізьблених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Численне населення міст-держав було письменним. Діти вільних громадян одержували початкову освіту, згодом у гімнасіях (залишки знайдені у Ольвії) здобували більш ґрунтовну освіту, а заможні громадяни мали змогу навчати своїх дітей у Афінах, Александрії. Велика увага приділялася фізичному вихованню: у писемних пам’ятках того часу згадується багато різних видів спорту: біг, метання диска, списа, м’яча, гімнастика, кулачні бої тощо.
В античному Північному Причорномор’ї розвивалася наука, зокрема, до відомих вчених належить історик Сіріск, який описав історію свого міста Херсонеса, філософи Біон Борисфеніт, Смікр та Сфер Боспорський.
Надбанням античного містобудування стала розробка прямокутного планування міст та наявність великої кількості колонад різноманітного призначення – стої (галереї), портики храмів. Міста оточувалися фортечними мурами та вежами. У V–IV ст. до н.е. набуває поширення будівництво культових споруд, зокрема храмів та вівтарів (храм Аполлона в Ольвії, храм у Пантікапеї). Високого рівня досягло декоративне оздоблення поховальних споруд – склепів (зокрема, склеп Деметри у Пантікапеї).
Високу мистецьку цінність являють собою надмогильні пам’ятки – стели. Велику роль відігравало пластичне мистецтво. Скульптури створювались переважно з мармуру та вапняку; їх завжди фарбували, розписуючи брови, очі, губи, волосся та одяг. Великі за розміром статуї встановлювали як у храмах (Діоніс, Афродіта, Геракл із Пантікапеї), так і на відкритих площах (статуї левів із Ольвії).
У житті полісів чільне місце посідав театр, зокрема, збереглися відомості про театри Ольвії, Боспора та Херсонеса (єдиний частково розкопаний). Музичне мистецтво асоціювалося з такими музичними інструментами: ліра, кіфара, арфа, флейта, сурма, труба, орган. Сольний і хоровий спів був невід’ємним атрибутом численних свят. Яскрава антична культура Північного Причорномор’я мала значний вплив на сусідні племена, які проживали в цей час на теренах України, зокрема слов’янські. Через їхнє посередництво вона сягнула епохи Київської Русі, а пізніше – Русі-України.
На рубежі ІІІ–ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов’янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов’янської історії. У праці візантійського автора Йордана «Гетика» зазначено, шо у IV ст. існували три групи слов’ян: венеди (у басейні Вісли), анти (у Подніпров’ї), склавіни (у Подунав’ї). Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов’ян у IV ст. на антів та склавінів.
Держава антів проіснувала з кін. I до поч. VII ст. і впала під навалою тюркських племен аварів (обрів), однак згодом вона звільняється з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами, і надалі вони вже відомі під назвою «слов’яни». Серед східних слов’ян, які проживали на теренах України, формуються племінні союзи. Так, автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни (правий берег Дніпра), сіверяни (над Десною та Сеймом), древляни (між Тетеревом та Прип’яттю), дуліби або бужани (вздовж Західного Бугу), уличі (між Дністром та Південним Бугом), тиверці (між Південним Бугом та Прутом), білі хорвати (на Прикарпатті) та ін.
Багато років у вітчизняних і зарубіжних наукових студіях паралельно існують наступні теорії щодо походження слов’ян:
- балкано-дунайська;
- вісло-одерська;
- вісло-дніпровська.
Стосовно різних періодів розселення слов’ян наведені концепції є науково обгрунтованими, оскільки вони відповідають історико-культурній дійсності. Але визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх із пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо. У дослідженні культури слов’янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов’язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов’янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов’ян.
Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тис. до н.е.—І тис. н.е. Для цього періоду є характерним безперервне заселення слов’янськими племенами територій і розвитком їхніх культур, а також зовнішніми впливами на слов’янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів). Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.
Слов’янські культури на великій території від Карпат до Дунаю, Лісостепової України, Прип’ті та Десни близькі між собою. До слов’янських культур, що безпосередньо вплинули на формування самобутньої культури Київської Русі, вчені відносять зарубинецьку (III ст. до н.е.), черняхівську (ІІ–V ст. н.е.) і пшеворську (III–VI ст. н.е.).
Багатовікове проживання на південних кордонах давньослов’янського світу скіфо-сарматських племен позначилося на формуванні культури давніх слов’ян. Археологічні матеріали, виявлені на території розповсюдження східних слов’ян, дають змогу зробити висновок, що праукраїнці розселялися уподовж малих і великих річок, у лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них звичним ландшафтом.
Типове слов’янське житло на цій території – напівземлянка, з дерев’яними стінами, що обмазувалися глиною. Існували і наземні будівлі – зміщеної квадратної форми однокамерні приміщення, в одному з кутків якого знаходилася піч, а в інших – прості меблі і дерев’яне ліжко, стіл, лави, полиця для посуду. Подібні житла тривалий час споруджувалися в українському селі, а поодинокі зразки їх можна було ще побачити в 90-х рр. XX ст. на Західному і Центральному Поліссі.
Хати, господарські ями (де зберігалися продукти), хлів утворювали двір. Кілька груп дворів – поселення, частина яких мали укріплення – городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Окрім поселень, виникають міста, що були адміністративними і торговими центрами великої округи. У кожному племінному об’єднанні були означені центри: у полян – Київ, Вишгород, у сіверян – Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян – Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів – Буськ, Волинь (Велинь), у білих хорватів – Белз, Червень.
Серед цих міст були великі і значні вже у VIII ст.: Київ мав вулиці, майдани, палаци племінних вождів – князів, ремісничі майстерні. Археологічні дослідження виявили будинки заможних верств населення (хороми), що мали два і більше поверхи.
Археологічні джерела дають можливість уявити головні заняття населення, зокрема, це землеробство, яке давало не лише продукти харчування, але й створювало можливості для обміну і торгівлі. Слов’янські племена вирощували просо, пшеницю, ячмінь. Знали слов’яни і овес, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу. Розводилася домашня худоба – корови, коні, вівці, свині; птиця, обов’язково – кури.
Слов’янські племена добре володіли різноманітними ремеслами: залізоробним, гончарним, ювелірним та іншими. Найбільш поширеною ремісничою продукцією був глиняний посуд. Найвищого піднесення керамічне виробництво досягло у племен черняхівської культури. На багатьох керамічних вазах черняхівської культури (IV ст.) відображена календарна символіка. Пласкі широкі вінчики ваз були поділені на 12 секторів-місяців, кожен із яких мав власну орнаментальну символіку землеробського циклу. Ці посудини призначалися для ворожінь та заклинань.
Слов’яни володіли і таємницями ювелірного ремесла. У поселенні середини І тис. біля с. Бернашівка на Вінничині в 1990 р. було знайдене приміщення ювелірної майстерні. У ньому виявлено 64 кам’яні ливарні форми для виготовлення ювелірних прикрас. Це єдина майстерня на території Південно-Східної і Центральної Європи, де знайдена кам’яна ливарна форма для виготовлення пальчастих фібул (застібки для верхнього одягу) – характерних для слов’янського світу середини І тис. н.е.
Для релігійних уявлень східних слов’ян характерним було поклоніння силам природи і культ предків. У давнього мешканця українських земель уся природа була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки. Рослини уявлялися як живі істоти, які можуть розмовляти між собою, переходити з місця на місце, наділяти власника квітів чи листя чарівними властивостями. Культ роду символізував усе життя людини того часу. На кожному кроці відчувалася присутність предків, зокрема, під час народження, весілля, смерті. З культом предків пов’язане поклоніння богу Роду і рожаницям (відповідальним за людські долі).
Окрім Роду і рожаниць (поклоніння яким мало родинний характер) відомі й інші Боги слов’янського пантеону. Насамперед, це Даждьбог – Бог Сонця, врожаю, достатку. Культ Перуна – Бога блискавки і війни, який у християнській версії набув подоби пророка Іллі-громовержця, до цього часу зберігся на Гуцульщині. Давні астральні культи знайшли своє продовження у поклонінні Богу-вогню небесному – Сварогу, Богу-вогню – земному Сварожичу. Велесу підвладні врожай і плодючість худоби. Богиня-мати – Мокоша, покровителька всього живого, часто зображувалася схожою на дерево. Серед інших Богів, яким поклонялися слов’яни, були Лада – Богиня кохання, Леля – богиня весни та інші.
Релігійно-міфічна традиція підтримувалася професійними жерцями – волхвами. Археологи знаходять язичницькі жертовники (капища), де відбувалися ритуальні дії. Найбільш цікавою пам’яткою культової скульптури язичницьких часів у східних слов’ян є так званий «Збруцький ідол», виявлений у 1848 р. біля м. Гусятина на Тернопільщині у р. Збруч. Як засвідчили археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі капища на кам’яному постаменті, який мав близько 8 м у діаметрі. Кам’яна скульптура має вигляд стовпа з чотирма зображеннями облич язичницького Бога Святовида, вкритими однією шапкою. Різні сцени на Збруцькому ідолі відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний та потойбічний.
У праукраїнців існували також ритуали, які мали календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дійшла до наших днів. Насамперед, це Коляда, свято, що сягає глибокої дохристиянської давнини і пов’язане з одним із головних свят наших предків – дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їхній уяві знаменувало поворот «на весну», перемогу світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Прихід весни зустрічає Масляна (Масниця) – давнє карнавальне свято з перевдяганнями, фарсовими похованнями (і спалюванням) ляльок жіночого божества (Мари), веселощами. Із літнім сонцестоянням пов’язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. У день Купала в давнину приносилася людська жертва – у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купалою. На літній період припадало свято Перуна (християнський двійник – святий Ілля). Восени було свято Роду і рожаниць, а також жіноче свято, пов’язане з Мокошею.
Важливим елементом східної слов’янської духовної культури є музика. Великого поширення набули обрядові пісні, танці, ігри скоморохів, гуслярські наспіви. Під час археологічних розкопок слов’янських поселень науковці знаходили музичні інструменти – гудки, гуслі, сопілки. В Києві під час археологічних досліджень були виявлені кістяні кастаньєти VIII ст.
До наших днів дійшли історичні епоси, билини і легенди слов’ян. Багато сюжетів походять від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини на дерева, птахів тощо),
Одним із основних сюжетів слов’янської міфології є боротьба сил зла (що уособлюється в Змієві) із силами світла і вогню (в народних легендах – Коваль або два Ковалі). Тривала боротьба закінчується поразкою Змія, якого впрягають в плуг і змушують орати борозну.
Для світогляду стародавніх слов’ян був характерним антропотеокосмізм, тобто неподільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу, як ніким не створеного.
Питання для самоконтролю
1. Культурогенез на українських землях кам’яної доби.
2. Місце трипільської культури в українському культурогенезі.
3. Культурогенез на українських землях бронзової доби.
4. Український культурогенез у контексті індо-європейської проблеми.
5. Кочові народи раннього залізного віку в українському культурогенезі.
6. Античні традиції в українській культурі.
7. Теорії походження східних слов’ян.
8. Місце східних слов’ян в українському культурогенезі.