Книга 1

ЛЕКЦІЯ 1. КУЛЬТУРОГЕНЕЗ ТА ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

ЛЕКЦІЯ 1. КУЛЬТУРОГЕНЕЗ ТА ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

      1. Поняття культурогенезу та теорії культурогенезу.

      2. Теорії походження української культури.

      3. Культурно-історичні зони України.

 

      Культурогенез (від слів «культура» і «генезис») – процес появи, формування й розвитку людської культури як системи буття загалом, а також культур, культурних форм і норм різних людських спільнот (етнічних, соціальних, релігійних тощо) зокрема. Культурогенез розпочинається тоді, коли у групи людей з’являється потреба в особливих загальних формах життєдіяльності, адаптованої до конкретних умов місця і часу, а закінчується виникненням форм та стандартів, закріплених у моралі і звичаях.

      Термін «Культурогенез» існує в науці від 1970-х рр., з’явившись у працях вірменського соціолога Е. Маркар’яна, російського історика й археолога О. Окладникова та ін. Згодом російський культуролог А. Флієр обґрунтував термін «культурогенетика» як галузь культурологічних знань про культурогенез. Як процес зародження культури людства культурогенез пов’язаний передусім із еволюцією людини, її поведінки, здібностей, мислення. У цьому сенсі проблему культурогенезу досліджували культурологи, історики, філософи, соціологи, етнографи, археологи, антропологи, мистецтвознавці, релігієзнавці та ін.

      Відтак немає єдиного розуміння культурогенезу, натомість існують різні концепції цього процесу. Зокрема, еволюційна теорія (американський етнограф Л. Морґан, англійський культуролог Е. Тейлор, релігієзнавець Дж. Фрезер і філософ Г. Спенсер) пояснює культурогенез як природний результат саморозвитку, еволюціонування людства.

      Трудова теорія (німецький філософ Ф. Енгельс) рушієм появи та еволюції культури визначає колективну працю, необхідну для задоволення елементарних потреб первісної людини.

      Натомість гри, а не праця, є первинним чинником появи культури у первісних людей згідно з ігровою теорією культурогенезу (німецький філософ Е. Фінк, нідерландський філософ Й. Хейзинґ).

      Соціальна теорія (німецький філософ Т. Адорно, польсько-англійський антрополог Б. Малиновський, німецько-американський філософ Г. Маркузе, амерериканський соціолог П. Сорокін) убачає сутність культурогенезу у стосунках між людьми, їхній комунікації, взаємодії, формуванні соціальних ієрархій тощо.

      Символічна теорія (німецько-американський філософ Е. Кассірер) тлумачить культурогенез наступним чином: у процесі еволюції людини систему рецепторів, за допомогою якої біологічні види отримують зовнішні стимули, і систему ефекторів, через яку вони реагують на ці стимули, було доповнено третьою – символічною системою, за допомогою якої людина вийшла на якісно новий рівень мислення (художні образи, мовні форми, ритуали тощо).

      Космологічна теорія (український природознавець В. Вернадський і російський історик і етнолог Л. Гумільов, французький філософ П. Теяр де Шарден) розвиток культури пояснює через дію особливих космічних сил і чинників, завдяки яким на Землі створюються сприятливі умови для розвитку людства.

      Теологічні теорії, зокрема православна, католицька, протестантська, ісламська, пов’язують культурогенез із розвитком релігійних вірувань, в основі яких – віра в Творця (Бога), який є причиною усього, зокрема й культурогенезу.

      Психоаналітична теорія (австрійський психолог З. Фройд) тлумачить культурогенез як результат приборкання людиною тваринних інстинктів завдяки нормам і заборонам.

      Існують й інші, менш відомі концепції культурогенезу. Їхній аналіз довів, що він має комплексний характер, а різні погляди не суперечать, а доповнюють один одного. Чинником, який поєднує всі відомі концепції культурогенезу, є розвиток мислення людини. Праця, ігри, комунікація спонукають до мисленнєвої еволюції людини.

      Проте культурогенез не є одноразовим процесом виникнення культури у найдавніші часи, адже він пов’язаний також зі становленням і розвитком культур людських спільнот, що найчастіше виявляється як динаміка культури, яка полягає в породженні нових культурних форм та їхній інтеграції в наявні культурні системи, а також у формуванні нових культурних систем і конфігурацій. Культурогенез як процес формування й еволюції культур тих чи інших людських спільнот визначається передусім постійною адаптацією людей до зміни умов їхнього існування шляхом вироблення нових форм діяльності та взаємодії.

      Отже, культурогенез є відображенням здатності людських спільнот адаптуватися до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування. У цьому сенсі визначальними ознаками культурогенезу є трансформаційні процеси всередині культур та у їхній взаємодії. Динаміку культури характеризує усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу.

      Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в культурній традиції. Накопичення протиріч у культурній системі призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка знаходить вихід в оновленні культурного досвіду, в культурних інноваціях. Культурогенез може призвести до збагачення ціннісних смислів культури, тобто мати прогресивний характер. Проте можливі такі динамічні процеси, що спрощують культурне життя людської спільноти, призводячи до її занепаду і деградації.

      Українська культура – органічна частина світової культури, має давні корені і характеризується поступальним, безперервним розвитком. Багато галузей культури, зокрема ужиткове мистецтво, дерев’яна архітектура, народна творчість мають тисячолітні традиції, пройшовши різні періоди становлення – трипільську культуру, черняхівську культуру, культуру доби Київської Русі тощо. Український культурогенез збагачувався надбанням сусідніх народів і племен – кімерійців, античних греків, скіфів, сарматів, германців та ін. Протягом тисячоліть різноетнічні народи створювали на теренах України певні культурні традиції, закладаючи підґрунтя для української культури.

      Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна; вона є невід’ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок у неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців із країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ у культурній сфері створює своєрідний, притаманний лише йому образ.

      Народ (грецькою – «етнос») – поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається наступне визначення: етнос – це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.п. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, – своїх автономних об’єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

      Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з притаманних етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес – конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів.

      Формування етнічної культури нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II–І тис. до н. е.).

      Безумовно, продовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їхні контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не призводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам’яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їхня частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням.

      Нагадаємо основні точки зору наукових студій українського етногенезу:

- теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 35–40 тис. до 2–3 млн. років тому;

- теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту (35–40 тис. років тому), яке проживало на теренах України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання. Численні дослідження істориків, археологів і лінгвістів О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, В. Грекова, П. Третьякова, В. Петрова, Б. Рибакова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини;

- теорія «єдиної колиски», яка була загальноприйнятою в СРСР у 30–80-і рр. ХХ ст. ( М. Покровський, Л. Гумільов): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної древньоруської народності;

- теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів» (М. Брайчевський), тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

      Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. Переважно в сучасній літературі початком національного генезису українців уважається період Київської Русі, хоча він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV–XVII ст. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

      Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI–XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії 1596 р.

      На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення українських національних державних інститутів і атрибутів.

      Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. Із часу зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI–XI ст. – Русь; з кінця XIV ст. – Мала Русь, Рутенія, Роксоланія; у XVII–першій половині XІХ ст. – Галицька Русь, Україна, Гетьманщина, Малоросія; друга половина XIX ст.–початок ХХ ст. – Україна-Русь.

      Визнання назви «Україна» відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло розповсюдження після приєднання Правобережної і Лівобережної України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» почав домінувати.

      Слід визначити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов’янство, а «Україна» – пізніше на все українство. Тобто, назва «Русь» сформувалася як спільнослов’янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Стосовно назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом (перша згадка «Україна» засвідчена у Київському літописі під 1187 р.), або від слова «країна» інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна.

      Стосовно самоназви «українець», то вона тривалий час була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», водночас продовжували існувати і старі самоназви «руський», «русин». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Отже, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднуючі самоназви: слов’яни (словени); руси (руські, роси, русичі, русини); українці (козаки).

      Сьогодні українці є домінуючим (титульним) населенням України. Це один із найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов’янському світі. Згідно з останнім переписом (2001 р.) українці становили понад дві третини населення (82,7%) в Україні. Українці належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Український етнос складається з основного етнічного масиву українського народу, який переважно співпадає з територією його формування і державними кордонами України; етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори; субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки та ін.).

      Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування між колишніми республіками СРСР майже 7 млн. етнічних українців проживають за межами України: 4 млн. у регіонах Російської Федерації (східна діаспора) – Кубані, Східному Приазов’ї, Центрально-Чорноземній області; історично так склалося, що значна кількість українців проживає у Сибіру і на Далекому Сході, у Казахстані – біля 2 млн., Молдові – понад 550 тис., Бєларусі –  близько 300 тис.

      На американський континент еміграція відбувалася переважно з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX–на початку ХХ ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США – приблизно 1 млн., Канаді – понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі – близько 300 тис. чоловік.

      Слід зазначити, що багаточисельна компактна етнічна маса українців, яка проживала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. польським прокомуністичним урядом операції «Вісла», узгодженою з урядом СРСР, щодо примусового переселення їх у західні воєводства та на територію УРСР, фактично припинила своє існування.

      Усього, за неофіційними даними, на початок 2020 р. кількість українців у світі становить близько 50 млн.

      Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд регіональних особливостей. Вони зумовлені наступними чинниками:

- характером історичного і культурного розвитку окремих реґіонів України;

- природно-географічними умовами;

- історичними і культурними взаємозв’язками з сусідніми народами.

      З історико-етнографічної та культурного точки зору на території України можна виділити наступні зони:

- Середнє Придніпров’я (Надднiпрянщина);

- Подiлля;

- Слобожанщина і Полтавщина;

- Полiсся;

- Прикарпаття (Галичина);

- Волинь;

- Закарпаття;

- Буковина;

- Південь. Поруч із українським населенням територія Півдня України була заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її людність сформувалася у XVIII–XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна, в свою чергу, поділити на низку реґіонів: Причорномор’я, Українське Приазов’я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину).

      Слід зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних і культурних явищ. Окрім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.

      В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них – українські горяни (гуцули, лемки, бойки) на Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини на Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і в радянський час поступово пішла у минуле частина традиційних етнографічних звичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті селянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто, соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного вигляду української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.

      Найбільш важливою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців говорять українською мовою, яка сформувалася на підгрунті територіальних елементів слов’янської мови. Загалом процес формування розмовної української мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті, існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на підгрунті місцевих територіальних діалектів, і літературна мова, спільна для східних слов’ян і близька до сучасної мови південних слов’ян.

      Із XVIII ст. в українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, які грунтуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішній поділ на діалекти (середньопридніпровський, поліський, подільський, закарпатський тощо). Підмурівком сучасної української літературної мови на рубежі XVIII–XIX ст. слугував середньопридніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв’язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала певні істотні особливості, але була зрозумілою і для населення Східної України.

Питання для самоконтролю

1. Поняття «культурогенез».

2. Наукові концепції культурогенезу.

3. Теорії походження і сутності культури.

4. Наукові концепції українського культурогенезу.

5. Етапи українського культурогенезу.

6. Назви і самоназви в українському культурогенезі.

7. Регіональні особливості українського культурогенезу.

8. Значення мови в українському культурогенезі.